Альона Шкрум

ТРИ УРОКИ «ПРОРИВУ СААКАШВІЛІ»

Коли трохи вщухли емоції, настав час сказати про уроки для країни від неочікуваного «прориву Саакашвілі», чи, скоріше, прориву українських громадян «за» паном Саакашлілі.

Урок N1. Українці не хочуть мати Президентом – суверена.

Це урок давній, підтверджений неодноразово, але кожен наступний президент чомусь хоче перевірити цю теорію на собі.

/Коли у суспільстві є одна людина (чи невелика група людей), яка творить правила поведінки, людина, якій всі мають коритися, і яка сама не кориться нікому – ця особа називається «суверен.»/

Петру Олексійовичу розказують, що українці прагнуть «сильної руки», але це бажання нерозривно поєднане з ідеєю, що «сильна рука» буде справедливою та діятиме в інтересах країни та українців, а не свого власного тіла та наближених до нього.

Я не хочу мати президента-суверена. Суверена, який не підзвітний парламенту, який не може бути знятий за демократичною процедурою, суверена, чиї злочини, чи офшори, чи накази, чи бізнес не можуть бути предметом розслідування жодного органу в державі. Суверена, якому підконтрольні державні інституції, але він сам не підконтрольний нікому й нічому. Суверена, що вимагає порушувати закон через власні забаганки. Сказав: «Геть Саакашвілі!», тож тепер державний апарат має позбавити його громадянства та будь-якими засобами не пускати його в країну.

Суспільство більше не хоче мати президента-суверена, тому громадяни відмовляються виконувати його накази й рішення. Я бачу у Facebook, що молоді хлопці, які не є прихильниками ні Саакашвілі, ні опозиції, поїхали в Краковець і пишуть: «Якщо хочете, судіть мене, але я не визнаю їх права мене судити». І це ключове.

Дворкін писав, що правова норма не може бути нав’язана лише фізичним насиллям чи залякуванням. Особа чи інституція повинна мати авторитет, щоб встановити загальнообов’язкову норму. Якщо особа чи інституція не має авторитету, а норми намагається нав’язати лиш силою, то громадяни можуть підкорюватись тільки через страх. Втім, тоді зникає принципова різниця між владною особою та бандитом. Покора бандитові з ножиком, який у вас вимагає гаманець, ґрунтується на страху застосування насильства, тоді як покора суверену чи інституції – на добровільній згоді громадян підкорятись правилам.

Ця різниця в нашій країні стиралася роками: один інститут кришує незаконний видобуток бурштину, інший – вирубку лісу, а суверен заплющує на це очі, бо інститутами керують «свої», а «своїм» можна. Суверен патріотично говорить про санкції проти РФ та вимагає від суспільства самопожертви заради війни, але водночас сам торгує з РФ, нічим не жертвує, а навпаки – намагається уникнути сплати податків через офшори та володіє заводом на території РФ, сплачуючи податки окупанту.

Суверен розповідає про боротьбу з олігархами, що обкрадали країну роками, але продовжує через своїх маленьких феодальчиків у фейкових комісіях встановлювати тарифи Роттердам+, даючи заробити величезні кошти Ахметову. Найгірше, що немає відповідей на ці болючі питання, немає жодних розслідувань і відповідальності.

Суверен почав вимагати бездумної покори та безпідставної відданості від громадян, але так це не працює. Подвійні моральні стандарти, приховані злочини та невирішені проблеми вбивають авторитет і роблять із суверена – бандита. Щоправда, великого й сильного бандита з низкою державних служб для примусу замість маленького ножика, але суті це не змінює.

Коли сам суверен щодня руйнує погоджений суспільний договір, то громадяни також відчувають право на непокору. Саме тому громадяни України не визнали для себе законом наказ президента щодо позбавлення Саакашвілі громадянства.

Аргументи про те, що Саакашвілі мав звернутись до суду для відстоювання своїх прав, не знаходять розуміння. Право має бути сукупністю визнаних норм і процедур, а не сукупністю рішень суверена. У підконтрольних суверену судах, де правові норми мають різне трактування залежно від фігури позивача, громадянин свої права відстояти не може.

Тож офшори, Липецька фабрика, брехня суверена, вседозволеність і корупція його «підданних», безкарність його оточення, бажання суверена зміцнювати свою владу та збільшувати власні активи без виконання свого обов’язку працювати для суспільства, реформ та економічного зростання – усе це мало вилитись у формі непокори наказам суверена.

Урок N2. На кожну дію є своя протидія.

Емоційно виснажені та незадоволені громадяни можуть чекати на справедливість та потерпати від беззаконня лише невеликий проміжок часу. Далі навіть маленька незаконна дія може викликати активний протест громадян.

Краще за мене це пояснив президент США А. Лінкольн: «Можна весь час дурити частину народу, можна дурити весь народ певний час, але не можна дурити ВЕСЬ народ УВЕСЬ час».

Позбавлення Саакашвілі громадянства якраз і стало маленькою незаконною дією, яку громадяни не визнали, бо розуміли: це особиста забаганка суверена, а не рішення, ґрунтоване на законності. Недопущення Саакашвілі в Україну вже потребувало не просто невизнання, а активної протидії.

Громадяни захотіли побачити Саакашвілі в країні попри забаганки президента й монополію держави на примус. Зупинка міжнародного потяга та «замінування» пропускного пункту викликали злість, бо громадяни сприйняли це як відверте зловживання владою свого становища. Як наслідок – люди у Львові зустрічали Саакашвілі та опозицію наче це був Новий рік у Діснейленді з безкоштовним морозивом.

Урок N3. Поріг страху для українців став дуже низьким.

У людей, що бачили смерть, що борються за незалежність, які готові віддати життя за країну та краще майбутнє своїх близьких, суттєво знизився поріг страху. Під час Революції гідності та під час війни багато людей переосмислили патріотизм, сповнились ним, прожили його. Однак, цей патріотизм – це не покора конкретному суверену чи його феодалам, а прагнення та боротьба за краще життя, за своє щастя, за однакові для всіх справедливість і законність.

На пункті перетину хлопці бігли на прикордонників, що хапались за кобуру пістолету, й кричали їм: «Мене в Іловайську не застрелили. І ти точно не застрелиш. Я свій». І прикордонники пропускали натовп. Низький поріг страху та невизнання правових норм суверена – це страшна комбінація. Комбінація для боротьби за велику свободу але – страшна.

Утім, страшніше те, що суверен не усвідомив: він сам створив цю ситуацію. Ні Юлія Володимирівна, ні Саакашвілі, ні інші опозиціонери так не ослабили інституції влади, як сам Петро Олексійович. Щодня він демонструє, що є вищим за закон, і не думає про законність для всіх.

Через парадоксальне намагання суверена зробити себе сильнішим і недоторканним, держава та її інституції стали – слабшими, й втрачають монополію на владу.

Вийти з цієї ситуації мирно можна лише за умови, що суверен переосмислить та змінить свої вчинки та рішення, а також пояснить своїм феодалам, що вони не мають надійного захисту, що для них діють однакові для всіх українців правила та норми, що державні інституції – не їх власність і не їх бізнес, а публічні органи влади для вироблення справедливої та чесної політики.